Кримінальний процес і повноваження правоохоронних органів в контексті змін у законодавстві

27 февраля, 2013

Автор – В.Г. Поляновський, адвокат, директор Адвокатського бюро Кушнарьова

Видання – “Платник податків”

19 листопада 2012 р. набрав чинності прийнятий Верховною Радою 13 квітня новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Враховуючи, що до цього Україна працювала за КПК, ухваленим ще 28 грудня 1960 р., більшість значних змін у кримінальному процесі, які сталися, прогнозовано викликали хвилю неоднозначних реакцій і палких дискусій правників і простих громадян на предмет їх корисності, доречності і своєчасності для держави. Ситуація ускладнювалась тим, що не можна було достовірно передбачити, як будуть і чи будуть взагалі працювати деякі революційні норми в українських реаліях.

Навіть на даний момент, на тлі кількамісячної практики застосування нового КПК, глобальні висновки робити завчасно. На мій погляд, це можна буде зробити лише після того, як мине ще кілька років і можна буде відслідити ті чи інші тенденції за більш-менш тривалий час. Тому в даній статті робиться спроба лише охарактеризувати деякі значні зміни, які стались у кримінальному процесі, і передбачити їхній вплив на реалізацію прав і інтересів учасників цього процесу.

Перш за все, тепер вже не існує таких термінів, як «кримінальна справа», «порушення кримінальної справи», «відмова в порушенні кримінальної справи». Замість них новим КПК вводяться аналоги по суті – терміни «кримінальне провадження», «внесення відомостей до єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР)», «закриття кримінального провадження» відповідно (ст. 3). Згідно із ст. 214 КПК, будь-які заяви про злочини посадові особи правоохоронного органу зобов’язані внести до ЄРДР на протязі доби з моменту подачі. У п. 1.4 р. 2 Положення про порядок ведення ЄРДР, затв. наказом ГПУ № 69 від 17 серпня 2012 р., вказується, що заява про злочин вважається поданою з моменту попередження особи, яка подає цю заяву особисто, про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про злочин. В інших випадках (отримання заяви поштою, непритомний стан заявника тощо) заява вважається поданою з моменту її отримання працівником правоохоронного органу. Тобто тепер, скажімо, міліція не може послатися на обов’язковість проведення 10-денної дослідчої перевірки як причину невинесення рішення по суті заяви громадянина. Перевірка цих заяв має проводились вже в межах відкритого кримінального провадження. Лише потім у випадку, якщо посадова особа дійде висновку, що, наприклад, у викладеній ситуації немає ознак складу злочину, вона має можливість винести постанову про закриття кримінального провадження (ст. 284).

Вважаю негативним положення ст. 3 нового КПК, відповідно до якого слідчого як учасника провадження віднесено до сторони обвинувачення. Ця норма вступає в пряме протиріччя із ст.ст. 2, 9, згідно з якими завданням кримінального провадження є у т.ч. забезпечення повного та неупередженого розслідування, а слідчий має неухильно дотримуватись принципу законності, тобто всебічно, повно і неупереджено досліджувати обставини кримінального провадження. Ситуація, при якій будь-який слідчий фактично отримав від законодавця своєрідний карт-бланш на дотримання саме обвинувального ухилу розслідування (а не встановлення істини, незалежно від того, кому вона вигідна), як мінімум дає привід сумніватися в тому, що вимоги ст.ст. 2, 9 КПК будуть дотримуватися.

Як встановлено ст. 45 нового КПК, віднині захисниками у кримінальному процесі можуть виступати виключно адвокати. З 16 січня 2014 р. додається ще одна вимога – відомості про них повинні бути внесені до Єдиного реєстру адвокатів України (цей реєстр діє з 16 січня 2013 р.). Тим самим законодавець остаточно відійшов від практики здійснення захисту юристами, які не мають свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, і навіть особами взагалі без профільної юридичної освіти, можливість чого багато років була предметом суперечок і спорів . З одного боку, цією нормою певним чином обмежується конституційне право кожної особи на правову допомогу і право самостійно обирати, від кого її отримувати і за допомогою кого провадити захист своїх прав (ст.ст. 59, 63 Конституції України). З іншого боку, участь лише професіоналів своєї справи має підвищити якість захисту у цілому.

Полегшилась процедура вступу адвокатів у справу. Якщо раніше адвокат вступав в процес з моменту ухвалення слідчим або судом рішення про його допуск до захисту у справі, то тепер для цього достатньо пред’явити слідчому чи суду документи, які підтверджують його повноваження (ордер, договір про надання правової допомоги тощо), а також посвідчення особи. При цьому посадова особа не має права відмовляти у допуску адвоката до захисту, ставлячи для цього будь-які умови, відмінні від зазначених (ст.ст. 46, 50 КПК).

Новий КПК розширив права адвокатів на збір даних, які можуть бути використані в провадженні у якості доказів. Так, сторона захисту має право самостійно, на договірних засадах залучати спеціалістів і експертів для встановлення обставин, що мають значення у провадженні, і результати пред’являти особі, яка проводить розслідування (ст.ст. 71, 93, 101, 242, 243 КПК). Цим правом можна користуватись, наприклад, у випадку, коли слідчий не призначає експертизу, а з обставин провадження зрозуміло, що її необхідно призначити, або є необхідність спростувати показання недобросовісного свідка чи навіть результати іншої, вже проведеної експертизи, висновки якої викликають обґрунтований сумнів в їхній достовірності і об’єктивності.

Ст. 66 нового КПК за свідком визнано право мати адвоката на час участі в слідчих діях. Цю норму слід визнати позитивною, адже за часів дії КПК 1960 р. непоодинокими були випадки, коли слідчі зазвичай відмовляли у праві свідка мати адвоката, посилаючись на те, що процесуальним кодексом це не передбачено, а саму цю особу ні в чому не підозрюють і не обвинувачують, тобто претензій у слідства до неї не має і нібито захисту вона не потребує. У таких ситуаціях адвокати вимушені були оперувати лише трактуванням загальних положень законодавства щодо прав людини, роз’ясненням змісту ст. 59 Конституції України, наданим рішенням Конституційного суду України від 30 вересня 2009 р. у справі № 1-23/2009 (до внесення відповідних змін до КПК), і сподіватися на розсудливість слідчого. Окрім того, свідок, як і інші учасники кримінального провадження, відтепер має право клопотати про фіксацію будь-якої процесуальної дії за його участю технічними засобами, і слідчий не має права відмовити у задоволенні цього клопотання, у протилежному випадку отримані подібним чином матеріали не будуть мати доказової сили, а процесуальна дія буде недійсною (ст. 107).

Розширилися повноваження органу розслідування в частині способів вручення повісток особам, з якими проводитимуться слідчі дії. Тепер існує можливість отримати виклик до слідчого, приміром, по електронній пошті. Але, щоб такий виклик був легітимним і за його ігнорування викликану особу можна було б притягнути до відповідальності, встановлені умови: ця електронна адреса попередньо повинна бути повідомлена слідчому такою особою як своя; у слідчого має бути електронне підтвердження отримання повідомлення викликаною особою (ст.ст. 135, 136).

Важливе місце у новому КПК посідають положення стосовно допустимості доказів (ст.ст. 86, 87, 89). Недопустимими визнаються докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. В числі таких істотних порушень, внаслідок яких отримані докази мають бути визнані недопустимими, є як такі, що відповідають нормам законодавства, що діють вже тривалий проміжок часу (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК щодо отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, як умови визнання таких доказів недопустимими відповідає ст. 62 Конституції, згідно з якою позиція обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом), так і значно новіші. Серед останніх я би виділив два:

  1. порушення права особи на захист. Такими порушеннями можна вважати, приміром, відмову слідчого у допуску адвоката до слідчої дії за участю свідка, який на цьому наполягає, або висування слідчим для цього певних умов чи вимагання документів, прямо не передбачених процесуальними нормами;
  2. отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. Ця норма, на мій погляд, є однією з найпрогресивніших у новому КПК. Має відійти у минуле поширена раніше практика, коли, користуючись обмеженістю прав свідка у порівнянні з правами підозрюваного / обвинуваченого, слідчий допитував певну особу у якості свідка, отримував від неї подібним чином необхідні йому показання, після чого допитана особа через певний проміжок часу набувала статусу вже фігуранта кримінальної справи, з усім, що за цим слідує.

В обох наведених прикладах по причині допущених порушень протоколи допиту свідка не можуть використовуватися при прийнятті процесуальних рішень, на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Суд визнає ці протоколи недопустимими доказами.

Неоднозначно оцінюється ст. 97 КПК, якою дозволено використання т.з. показань з чужих слів в якості доказів. Це показання, в яких допитувана слідчим особа не є першоджерелом інформації (не була безпосереднім свідком подій, не бачила особисто певного документу та ін.), а посилається на іншу особу, від якої вона цю інформацію (про характер події, зміст документу) почула («чужі слова»). За КПК, який втратив чинність, ці показання в обов’язковому порядку мали перевірятись шляхом допиту особи – первісного носія інформації. Тепер суд вправі визнати такі показання допустимим доказом, навіть якщо ця інша особа – первісне джерело інформації не може бути допитана, у виключних випадках, а саме – якщо ці показання є допустимими згідно інших правил допустимості доказів і підтверджуються іншими доказами, зібраними у провадженні.

В новому КПК закріплена можливість спростування показань свідка за рахунок надання доказів його неналежної репутації чи неблагонадійності (ст. 96). На мій погляд, ця норма є доволі спірною. Авторами кодексу не було враховано, що не завжди обставини, які неналежно характеризують особу в тій чи іншій сфері життя, можуть надалі підтверджувати сумнівність чи навіть недостовірність його показань як свідка у кримінальному провадженні. Наприклад, особа, яка зловживає алкогольними напоями, може одночасно бути кристально чесною людиною і не буде надавати хибні пояснення у суді. Особа, яка колись була засуджена за дрібне шахрайство, напевно могла стати на шлях виправлення, усвідомити свої помилки, стати повноцінним членом соціуму. І піддавати сумнівам слова цієї людини, керуючись лише справами давніх часів, є неправильним. Вважаю, що у кожному випадку усі обставини мають бути перевірені у сукупності, тому що ніхто не скасовував презумпцію невинуватості і недопустимо фактично звинувачувати особу в порушенні закону (у частині надання недостовірних показань), не маючи для цього жодних доказів.

Додаткової регламентації зазнав порядок проведення деяких слідчих дій. Так, за новим КПК обшук в будь-яких приміщеннях (у т.ч. нежилих), іншому володінні особи проводиться на загальних підставах, тобто виключно за ухвалою слідчого судді. Для проведення обшуку в офісному приміщенні тепер недостатньо постанови слідчого. Строк дії ухвали суду, якою надано дозвіл на обшук, має бути зазначений в ній і не може складати більше 1 місяця, на протязі якого вона й має бути виконана. Раніше закон не встановлював таких обмежень у часі для органу слідства, що надавало чималі можливості для зловживань. Копія ухвали суду має бути вручена присутнім при обшуку особам посадовою особою, яка проводить цю слідчу дію (ст.ст. 233 – 236). За старого процесу зазвичай слідчі не надавали такої копії присутнім при обшуку, посилаючись на те, що таке право не передбачене КПК. Вони навіть обмежувались в можливості переписати для себе ключову інформацію з постанови, чим фактично позбавлялись інструменту захисту.

При проведенні обшуку майно, прямо не зазначене в ухвалі суду, може бути вилучене  тимчасово. Це означає, що слідчий зобов’язаний буде повернути це майно володільцю не пізніше 4 діб після вилучення, якщо суд за клопотанням слідчого не накладе на нього арешт як на таке, що має відношення до провадження. У випадку, якщо таке клопотання не подавалось, строк повернення майна скорочується до однієї робочої доби (ст.ст. 16, 169, 171, 173, 236, 237). Ця іноваційна норма кореспондується з принципом розумності термінів здійснення процесуальних дій (ст.ст. 28, 113) і, очевидно, покликана стимулювати слідчих: а) дотримуватись при обшуку переліку, наведеного в дозволі суду; б) лише при наявності достатніх підстав приймати відповідальні рішення відносно вилучення іншого майна; в) у будь-якому випадку формувати детальні його описи, як цього і вимагає процедура; г) не зволікати з поверненням необґрунтовано вилученого майна, яке не має значення для встановлення істини у кримінальному провадженні. Адже відхилення від дозволу суду вимусить їх проводити додаткове документальне оформлення і доводити обґрунтованість своїх дій перед судом.

Схожим чином закон регулює порядок вилучення у затриманого документів, які посвідчують користування спеціальним правом, приміром, на керування транспортним засобом або на заняття підприємницькою діяльністю. Строк вилучення може складати 2 місяці. Вилучення здійснюється за рішенням суду, що підлягає негайному виконанню. Документи повертаються, якщо клопотання про тимчасове обмеження особи у користуванні спеціальним правом не подано судді на протязі 2 діб або суддя протягом наступних 3 діб це клопотання не задовольнить (ст.ст. 148, 150 – 152).

Варто підкреслити, що взагалі оригінали документів фінансово-господарської діяльності можуть бути вилучені виключно на підставі рішення суду, винесеного в межах кримінального провадження (при обшуку, виїмці тощо). Це прямо передбачено для податкових органів, міліції, оперативних і  спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю (п.п. 20.1.40, 85.4, 85.5 Податкового кодексу України, п. 24 ч. 1 ст. 11 закону України «Про міліцію» № 565-XII від 20 грудня 1990 р., ч. 5 ст. 12 закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» № 3341-XII від 30 червня 1993 р., п. 4 ч. 1 ст. 8 закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» № 2135-XII від 18 лютого 1992 р.), та із зрозумілих причин в першу чергу має значення для тих, хто тим чи іншим чином займається підприємницькою діяльністю. В інших випадках (при податковій перевірці, здійсненні оперативних заходів) дозволене лише ознайомлення представників державних структур з цими документами і зняття з них копій з оформленням опису.

П. «б» ч. 4 ст. 12 закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», п. 6 ч. 2 ст. 25 закону «Про Службу безпеки України» передбачено, що в разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути використані у розкритті та розслідуванні злочинної діяльності, спецпідрозділи міліції і СБУ мають право за постановою слідчого чи прокурора на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону. Щодо права вилучення предметів і документів в нормі міститься зауваження «у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України». Тобто законною ця дія буде за рішенням суду в межах кримінального провадження. Вилучення при цьому документації в оригіналах без рішення суду буде неправомірним.

Необхідно враховувати, що існують випадки, коли правоохоронці мають право проходити у приміщення без дозволу суду. В цій частині законодавство не зазнало особливих змін. Для правильної оцінки наявності законних підстав такої дії слід знати, що:

  1. співробітники міліції без ухвали суду можуть входити безперешкодно в будь-який час на територію підприємства, в приміщення громадян і оглядати їх, але виключно з метою припинення злочинів, переслідування злочинців або при надзвичайних природних явищах. За відсутності цих умов власник приміщення має дати на це згоду (п.п. 15, 16 ч. 1 ст. 11 закону України «Про міліцію»);
  2. працівники СБУ при відсутності дозволу суду уповноважені входити на територію підприємств за погодженням з адміністрацією останніх і оглядати її. Виключення стосуються випадків, коли ці дії проводяться з метою безпосереднього припинення злочинів, віднесених до компетенції СБУ, чи при переслідуванні злочинців (п.п. 4, 7 ч. 1 ст. 25 закону України «Про Службу безпеки України» № 2229-XII від 25 березня 1992 р.);
  3. більш широкі повноваження надані спецпідрозділам СБУ і міліції в межах боротьби з тероризмом і організованою злочинністю. Вони уповноважені входити на територію підприємств, в нежилі приміщення, які використовуються в господарській діяльності, по службовим посвідченням на підставі письмового розпорядження свого керівника (п. «а» ч. 4 ст. 12 закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», п. 5 ч. 2 ст. 25 закону «Про Службу безпеки України»);
  4. прокурор при здійсненні нагляду за додержанням і застосуванням законів має право безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, без ухвали суду входити у приміщення підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності. Повноваження прокурора не обмежено умовами, які стосуються міліції чи СБУ, хоча право на вилучення майна у таких випадках за ним також не закріплено (п. 1 ч. 1 ст. 20 закону України «Про прокуратуру» № 1789-XII від 05 листопада 1991 р.);
  5. оперативним підрозділам МВС, СБУ, податкової міліції та ін. уповноважених органів надано право відвідувати жилі та інші приміщення лише за згодою їх власників або мешканців для з’ясування обставин злочину, що готується, а також збирати відомості про протиправну діяльність (п. 6 ч. 1 ст. 8 закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»);
  6. податкові органи при проведенні перевірок можуть лише оглядати територію підприємств, нежилі приміщення, в яких здійснюється оподатковувана діяльність (п.п. 16.1.13, 20.1.2, 20.1.6, 20.1.8, 20.1.11 ПК).

Що ж стосується нового у порядку проведення допитів, то КПК 2012 р. у ст. 224 впроваджує обмеження тривалості їх проведення. Так, допит не може тривати безперервно більше 2 годин, а загалом – більше 8 годин в день. Стара редакція КПК таких норм не містила. Тим самим законодавець обмежив можливість проведення слідчими надто тривалих безперервних допитів, формально мотивуючи це інтересами слідства, але фактично користуючись втомленістю допитуваного і здійснюючи прихований психологічний тиск на нього. Окрім того, впроваджена можливість проведення допитів у режимі відеоконференції при трансляції з іншого приміщення (так зване дистанційне досудове розслідування) у деяких випадках, зокрема, з метою забезпечення оперативності досудового розслідування чи по причині неможливості безпосередньої участі певних осіб у досудовому провадженні за станом здоров’я або з інших поважних причин. Рішення про здійснення такого розслідування, в якому дистанційно перебуватиме підозрюваний, приймається лише за його згодою (ст. 232). Очевидно, за рахунок капіталовкладень у відповідне технічне обладнання, за допомогою якого можна буде здійснювати подібні допити, планується забезпечити ту саму оперативність проведення кримінального провадження.

Викликають інтерес положення ст.ст. 166, 223 КПК, якими здійснення обшуку або іншої слідчої дії може проводитись за участю сторони захисту, якщо саме вона ініціювала її проведення. Цікаві ці норми тим, що законодавець можливість таку передбачив, але одразу зробив зауваження «крім випадків, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо». Тим самим слідчому надана можливість позбавляти сторону захисту права брати участь в слідчій дії, в якій вона зацікавлена і на проведенні якої вона наполягала, фактично за власним розсудом маніпулюючи терміном «специфіка слідчої дії». В аналогічному форматі законодавець надав захисту право на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження на стадії розслідування – «за виключенням тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню» (ст. 221). Вирішення останнього питання також цілком віднесено до компетенції слідчого.

Новелою є передбачене ст. 212 КПК право затриманої особи одержувати медичну допомогу від конкретного медичного працівника, права якого на провадження медичної діяльності підтверджені належним чином. Службова особа, відповідальна за перебування затриманих, зобов’язана викликати цю особу за вимогою затриманого.

Дещо змінився за новим КПК порядок застосування заходів забезпечення кримінального провадження і запобіжних заходів. Так, примусовий привід особи і арешт майна як заходи забезпечення провадження відтепер може застосовувати виключно суд. Аналогічним чином законодавець до виключної компетенції суду (слідчого судді) відніс питання відносно застосування всіх запобіжних заходів, у т.ч. такого «незначного», у порівнянні з триманням під вартою, як особисте зобов’язання (ст.ст. 132, 140, 170, 176, 179, 187). Багато років цей захід застосовувався під назвою «підписка про невиїзд» (тобто у полегшеному варіанті). Будь-який запобіжний захід може бути змінений не раніше 30 днів після останнього перед цим розгляду судом відповідного питання, якщо не наводяться нові доводи в підтримку клопотання (ст. 201). Можливість застосування виключного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обмежується випадками, коли інші, більш м’які заходи не зможуть запобігти ризикам продовження злочинної діяльності такою особою, ухилення її від слідства, протидії нею слідству та ін. У будь-якому випадку такий суворий запобіжний захід не може обиратися при розслідуванні злочинів, за які законом передбачено основне покарання у вигляді штрафу менше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Коли все ж таки слідчий суддя прийме рішення про взяття особи під варту, він має в своїй ухвалі вказати альтернативний запобіжний захід (суму застави) як умову звільнення цієї особи з-під варти. Виключення представляють собою злочини, пов’язані з насильством, які спричинили загибель людини, випадки, коли раніше особа вже порушувала у цьому провадженні попередній запобіжний захід у вигляді застави. У подібних випадках тримання під вартою може бути безальтернативним запобіжним заходом (ст.ст. 183, 194).

Окремим блоком слід окреслити значні зміни у порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності особи, яка проводить розслідування. Ст.ст. 93, 303 КПК наводять вичерпний перелік випадків, коли рішення, дії чи бездіяльність слідчого можуть бути оскаржені зацікавленими особами на стадії досудового розслідування. І цей перелік не містить в собі можливість оскарження рішення про внесення відомостей до ЄРДР (аналог постанови про порушення кримінальної справи за КПК 1960 р.). Відповідно, таке рішення оскарженню (і можливому скасуванню судом) до судового розгляду не підлягає. Взагалі не передбачена можливість зупинення судом слідчих дій по кримінальному провадженню на період розгляду зазначеної скарги, що дозволялось КПК, який втратив чинність. Найбільш важливі з числа інших рішень, дій, бездіяльності слідчого, допущених до оскарження на цій стадії, – це, наприклад, невнесення відомостей до ЄРДР, відхилення клопотання про проведення слідчої дії, закриття чи зупинення кримінального провадження, відмова у визнанні потерпілим та лише деякі інші.

У листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 1640/0/4-12 від 09 листопада 2012 р. «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» відмічається, що рішення, дії, бездіяльність, перелік яких визначено у ч. 1 ст. 303 КПК, можуть бути оскаржені на стадії досудового розслідування, але не можуть бути предметом оскарження на стадії підготовчого судового засідання. Водночас рішення, дії, бездіяльність слідчого чи прокурора, не визначені у ч. 1 ст. 303 КПК, можуть бути оскаржені під час підготовчого судового засідання. Як під час досудового розслідування, так і під час підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені лише рішення про відмову у визнанні потерпілим і рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки (п. 4). Отже, цими нормами суттєво обмежуються права зацікавлених осіб (головним чином, осіб, які вже являються або вірогідно можуть стати фігурантами в провадженні) на ефективний захист своїх прав вже на початковій стадії кримінального провадження шляхом доведення необґрунтованості кримінального переслідування як такого.

Якщо говорити про судову стадію кримінального провадження, то тут слід відмітити, що:

збільшено строк на підготовку обвинуваченого до розгляду його провадження у суді за рахунок вручення йому прокурором копії обвинувального акту одночасно з відправленням матеріалів досудового розслідування в суд (ст. 293);

  • у якості реалізації принципу гласності і відкритості судового провадження новим КПК кожному, хто присутній в залі судового засідання, дозволено вести стенограму, робити нотатки і – головне – використовувати портативні аудіозаписуючі пристрої (диктофони та ін.) (ст. 27);
  • разом з правом на відвід судді ст. 81 зроблено зауваження відносно того, що якщо повторно заявлений відвід має ознаки зловживання правом на відвід з метою затягування кримінального провадження, суд, який здійснює провадження, має право залишити таку заяву без розгляду. У той же час, розкриття терміну «зловживання правом на відвід» не зроблено. Можна припустити, що маються на увазі випадки, коли відвід, приміром, заявляється за мотивами, які вже були обґрунтовано спростовані при розгляді попередньої аналогічної заяви;
  • виключено з кримінального процесу можливість відправлення його судом на додаткове розслідування. За ідеєю розробників нового КПК, останнє має значно прискорити розгляд проваджень у суді, забезпечити недопущення ситуацій, коли «за старих часів» справи роками переїжджали від слідчого до суду і у зворотному напрямку, позбавляючи обвинуваченого (підсудного) психологічного і фізичного комфорту відсутністю чітких часових строків розгляду його справи і нічим не виправданою тривалою невизначеністю його подальшої долі у цілому. Тепер суди, маючи сумніви в тому, що обвинувачення у належному обсязі обґрунтоване матеріалами провадження і нормами законодавства, має трактувати цю ситуацію на користь обвинуваченого і ухвалювати виправдувальний вирок (ст.ст. 17, 369, 373).

В новому КПК принцип безпосередності дослідження показань, речей і документів означає, що суд може обґрунтовувати свої висновки і рішення виключно на тих доказах, які він безпосередньо дослідив і отримав від сторін в судових засіданнях або які були надані слідчому судді на стадії досудового розслідування при допиті свідка і потерпілого в порядку ст. 225 КПК (як виняток). Це, зокрема, означає, що усі показання, дані свідками, обвинуваченим, потерпілими слідчому, не мають для суду самодостатнього значення і в обов’язковому порядку мають бути підтверджені або спростовані безпосередньо в судовому провадженні шляхом проведення допитів цих осіб. У протилежному випадку вони не можуть бути визнані доказами, окрім виняткових випадків (ст.ст. 23, 95).

Торкнулись зміни і порядку здійснення оперативно-розшукової діяльності. Згідно із ст.ст. 246, 269, 270 КПК, ч.ч. 1 – 3 ст. 8, ч.ч. 5, 14, 15 ст. 9 закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», негласні слідчі (розшукові) дії можуть провадитися виключно при розслідуванні тяжких або особливо тяжких злочинів. До таких категорій відносяться злочини, за які Кримінальним кодексом України передбачено основне покарання у вигляді штрафу у розмірі від  десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і більше, позбавлення волі на строк від п’яти років і вище або довічне ув’язнення (ст. 12 КК). Особи, права і інтереси яких виявились обмеженими при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій, мають бути письмово проінформовані стосовно цього факту і результатів на протязі 12 місяців з моменту припинення таких обмежень, але не пізніше дати відправлення провадження до суду з обвинувальним актом (ст. 253 КПК). Заборонено знімати копії з протоколів негласних слідчих дій у випадку ознайомлення з матеріалами кримінального провадження (ст. 254 КПК).

На останок хотілось би зупинитись на підставах застосування т.з. «спецзаходів» працівниками правоохоронних органів. Насамперед, законом (ч. 2 ст. 12 закону «Про міліцію», ст. 26 закону «Про Службу безпеки України») закріплено, що застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися працівниками міліції і СБУ лише тоді, коли виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції. Ключовим в такій ситуації являється об’єктивно оцінити наявність безпосередньої загрози життю чи здоров’ю тієї чи іншої особи. Необхідно всемірно запобігати випадкам, коли постраждалим від спецзаходів не здійснюється відповідне попередження та/або ситуація не надає побоювань, що чиєсь життя чи здоров’я перебуває під реальною загрозою. Наприклад, коли особи, до яких була застосована сила, агресії до посадових осіб не проявляли, не мали при собі зброї чи навіть ніколи нею не володіли, відповідно, об’єктивно не чинили і не могли чинити правоохоронцям опір, тим більше збройний, внаслідок чого могло постраждати чиєсь здоров’я або життя.

Що ж відносно участі в слідчих діях бійців спецпідрозділів, то законодавством встановлені кілька умов, якщо планується задіяти їх для забезпечення проведення контролюючими органами перевірок суб’єктів господарської діяльності: а) міліція може робити це виключно за рішенням суду; б) перевірка проводиться в межах кримінального провадження. При проведенні звичайних планових чи позапланових податкових перевірок заборонено використання спецзагонів міліції, рівно як і фізичний та психологічний тиск з їх боку на учасників перевірки шляхом демонстрації зброї, спеціальних засобів, погроз їх застосування, залякування іншим чином (у т.ч. з використанням масок для обличчя). В інших слідчих діях їх використання буде законним: а) при розслідуванні тяжких або особливо тяжких злочинів; б) на це надано дозвіл прокурора; в) обов’язковою є наявність достатніх підстав вважати, що слідчій дії буде чинитися фізичний опір (ч. 2 – 5 ст. 13 закону «Про міліцію»).

Звісно, зміни в законодавстві України не обмежуються зазначеними. Детальному та повному аналізу цієї теми в новому її форматі можна було б приділити набагато об’ємнішу наукову працю. Але навіть тих положень, про які мова йшла вище, достатньо, щоб оцінити масштаб перетворень і рішучість, з якою до цього питання поставився законодавець. І наскільки позитивне чи негативне навантаження буде нести проведена робота для учасників правовідносин, залежить у тому числі від кожного з нас.